Священик Микола Семенович Михайличенко народився імовірно в 1874 році в сімʼї псаломщика Симеона Іовлевича Михайличенко.
В 1891 р. Микола вступив до Катеринославської духовної семінарії. Мабуть, спочатку навчання давалось йому нелегко, тому що після першого року навчання він разом з іншими учнями відправився на переіспит після канікул, який успішно пройшов.
У 1897 році Микола успішно закінчив духовну семінарію і 26 червня того ж року визначенням єпархіального начальства призначений псаломщиком в селі Новобатайськ, Ростовського округу.
Незабаром, 8 вересня псаломщик села Новобатайська, Ростовського округу, Микола Михайличенко рукопокладений в диякона до церкви того ж села. Ось як про цю подію більш детально повідомляють Катеринославські Єпархіальні Відомості: «8 вересня, у свято Різдва Пресвятої Богородиці, Його Преосвященство здійснював Божественну літургію в Кафедральному соборі в співслужінні протоієрів: Петра Доброхотова і Михайла Знамевського і священиків: А. Курилова, Д. Репінського, Ф. Геракевича і Л. Верецького; за літургією рукопокладений в диякона псаломщик Микола Михайличенко». У цьому сані він знову відбув у Новобатайськ.
Через рік, 4-го вересня 1898 року диякон села Новобатайськ, Ростовського округу, Миколая Михайличенко розпорядженням єпархіального начальства переміщено на дияконське місце до Георгіївської церкви м. Петриківки, Новомосковського повіту.
20 червня 1899 року диякон м. Петриківка, Новомосковського повіту, рукопокладений в сан священника в село Павлівку, Катеринославського повіту.
Через чотири місяці після рукопокладення в священика, отцю Миколаю було благословенно відповідальний церковний послух – 9 листопада 1899 року він призначений законовчителем у знову відкритому Натальївському земському училищі, Катеринославському повіту.
Ще одним послухом священика Миколая Михайличенко було виконання посади законовчителя церковно-прихідської школи в с. Павлівка, в якій на 1901 рік навчалося 30 хлопчиків і 10 дівчаток.
Збереглося фото, на якому о. Миколай сфотографований з учнями церковно-приходської школи (можливо с.Павлівка). У душі юних учнів він старанно вкладав основні поняття Православної віри, навчаючи їх бути християнами не тільки по букві, але, перш за все, по духу. І в житті сам виконував те, чого вчив, слугував для своїх підопічних найкращим прикладом.
Прослуживши майже три роки на новому місці, 16 жовтня 1902 р. священик Петро-Павлівської церкви села Павлівки, Катеринославського повіту, Миколай Михайличенко був переведений до Миколаївської церкви села Комісарівки, Верхньодніпровського повіту. На підставі записів у метричній книзі Миколаївської церкви с. Комісарівки за 1902 рік відомо, що до виконання своїх обовʼязків у цьому приході о. Миколай розпочав ще 12 жовтня 1902 року, звершивши таїнство хрещення.
1 червня 1903 року священик Миколай Михайличенко був затверджений на посаду законовчителя Комісарівського початкового училища Верхньодніпровського повіту. У Комісарівці в повній мірі розкрився Божий дар ревного та завзятого молодого священика. Окрім заклику людей до покаяння та виправлення свого життя, о. Миколай наставляв своїх прихожан ревнувати про славу Божу і благолєпіє святих Божих церков за словом Священного Писання: «Господи, возлюбих благолепие Дому Твоего и место селения славы Твоея» (Пс. 25:8) і «Дому твоему подобает святыня Господи в долготу дний» (Пс. 92:6). Ці заклики шанованого священника знайшли відгук у серцях деяких прихожан, які зробили значні пожертви на прикрасу Миколаївської церкви с.Комісарівки. Такі зусилля молодого пастора не залишилися непоміченими і з боку єпархіального начальства. У березні 1905 року була «виражена подяка Епархіального управління прихожанам Миколаївської церкви с.Комісарівки, Верхньодніпровського повіту, селянам: Еміліану Малоіванову, Віктору Ємельянову, Еміліану Гришенко та священнику Миколаю Михайличенку, першим за пожертвування на прикрасу та благолєпія свого парафіяльного храму, а другому за розположення своїх прихожан до пожертвування».
У серпні 1906 року знову була «виражена подяка Єпархіального управління Миколаївської церкви с. Комісарівки, Верхньодніпровського повіту, за пожертвування в місцеву парафіяльну церкву речей на суму 350 руб.; а священику тієї ж церкви і села Миколаю Михайличенко за розположення прихожан до пожертви».
1 квітня 1907 року Його Преосвященство, Преосвященіший Симеон, єпископ Катеринославський і Таганрогський за відмінну та старанну службу нагородив священика Миколаївської церкви с. Комісарівки, Верходніпровського повіту Миколая Михайліченко набедренником.
З записів в метричній книзі останню службу в Миколаївській церкві с. Комісарівка Верхньодніпровського повіту священик Миколай Михайличенко здійснив 12 жовтня 1907 року. На жаль, офіційний указ про звільнення його від виконання обовʼязків настоятеля цієї церкви не вдалося знайти, але в Катеринославських Єпархіальних Відомостях в «Списку вільних священно-церковно-служительських місць в єпархії» від 21 жовтня 1907 року вказується: «При Миколаївській церкві с.Комісарівки Верхньодніпровського повіту, в причті священик, диякон і псаломщик; чоловічої статі 2609 душ, зарплата причту від казни 392 руб. і місіонерськиг пільги 100 руб., квартира є, місце священика вільне».
Інформацію про наступне місце служіння отця Миколая находимо в «Довідковій книзі Катеринославської єпархії» за 1908 рік: «Катеринославська губернія, Верхньодніпровський повіт, священник Миколай Сим. Михайличенко, 33 роки, закінчив курс Дух. Семінар., благочинний, в сімʼї у нього дружина і діти: 8, 4 роки. Нагороджений набедренником у 1907 р. Псаломщик з 1897 р., священник з 1899 р. На даному місці з 1908 р.». 3 цього випливає, що в 1908 році о. Миколая перевели до Миколаївської церкви с. Миколаївка-Гегеліна і за його ревниві пастирські праці призначили на посаду благочинного.
У січні 1909 р. Епархіальним Начальством була виражена подяка благочинним священикам церковних округів Катеринославської єпархії за «праці зі збору пожертвувань на сплату боргів по будівництву храму в с. Городище Словʼяносербського повіту», серед яких виявився і священник Миколай Михайличенко, який не залишився байдужим до потреб інших.
І на новому місці ревниве служіння о. Миколая знову принесло свої плоди. Побачивши приклад невтомного служіння Богу та Його Святій Православній Церкві з боку свого пастиря, багато прихожан Миколаївського храму с. Миколаївки-Гегеліної і самі слідували за його прикладом. Так в березні 1909 року «Преподано Архипастирське благословіння Миколаївки-Гегелиної за пожертвування 798 руб. 60 коп., на Його Преосвященства прихожанам Миколаївської церкви села придбано церковних предметів і 400 руб. на закінчення Миколаївська церква с. Григорʼївки побудови церковної сторожки і на ремонт церковних будов».
У «Списку Благочинних Катеринославської єпархії та їх адрес» за січень 1911 року вказується наступне: «По Верхнедніпровському повіту: 1 округ і. д. благочинного… Миколай Михайличенко, Миколаївко-Гегелено Верхнєдніпровського повіту».
Згідно з записами в метричній книзі Миколаївської церкви с.Миколаївка-Гегеліно, остання дата служби о.Миколая на цьому приході 4 грудня 1911 року. Але ще 26 листопада 1911 року послідувало розпорядження Єпархіального начальства: «26 листопада с/г. священник Миколаївської церкви с. Миколаївки-Гегеленої, Верхньодніпровського повіту Миколай Михайличенко переміщений до Миколаївської церкви с.Григорʼївки, Бахмутського повіту». Ці сухі рядки Офіційної інформації вимагають деяких пояснений.
По-перше, с. Григорʼївка Бахмутського повіту (сьогодні це район Боссе м. Донецька!) розташований на дуже великій відстані від колишніх місць служіння о. Миколая.
По-друге, він вже не виконував посаду благочинного. З чим були повʼязані такі існуючі зміни в його службовому списку – нам не відомо. Миколаївська церква с. Григорʼївки, на жаль, не збереглася до наших днів, але збереглось її фото, за яким можна оцінити всю велич і благолєпіє цього храму.
Але був і певний промисел Божий в тому, що о. Миколая перевели служити саме в це місце, тому що це ще один храм на честь його Небесного Покровителя святителя і чудотворця Миколая, в якому йому судилося служити.
В «Довідковій книзі Катеринославської єпархії за 1913 року» вказана наступна інформація: «с. Григорʼївка, та ж вол., Миколаївська цер., деревʼяна, влаштована в 1808 р., перебудована в 1875 р. Притч: священик, диякон і псаломщик. Священник Миколай Семенов Михайличенко, 39 років, закінчив духовну семінарію по 1 розряду, псаломщик з 1897 р., священик з 1899 р., на цьому місці (4-те) з 1911 р., набедренник у 1907 р. Дружина, 2 дітей, навчаються. Казенного жалування 141 р.12 к.».
Збереглося фото о. Миколая з дарованим написом: «Ніканору Герасимовичу Курочці на добру пам’ять… духовному сину від священника с. Григор’ївка Миколая Михайличенко 1912 року…»
Ніканор Герасимович Курочка – християнин с. Григорʼївки; 25 травня 1914 року був обраний на посаду церковного старости
Миколаївської церкви с. Григорʼївки, Бахмутського повіту на
1-е триріччя.
Крім фотографії з дарственним написом, о. Миколай благословив сімʼю Курочки ікону з зображенням Угодників Божих, серед яких Святитель Миколай, прп. Серафим Саровський, благовірний князь Олександр Невський та ін. У сімʼї Курочки з покоління в покоління передавалися спогади про отця Миколая, як свідчення справжнього християнського життя і зразок для наслідування.
Одна з нащадків Ніканора Курочки р. б. Олена Г. з Донецька, розповіла те, що дбайливо зберігалося в їхній родині багато років: «В памʼяті своїх духовних чад священик Миколай Михайличенко залишився як вимогливий до себе і до інших пастир. Дуже любив службу. Під час богослужіння в храмі не було жодного зайвого звуку. Якщо хтось без потреби порушував тишу, міг би сказати: «Вийди». До тих пір, поки людина не вийшла, служба не продовжувалась. Якщо прихожанин під час служби озирався по сторонах, він запитував: «Що там? Медвідь прийшов?»
Після кожної Літургії акафіст служив своєму небесному покровителю – святителю Миколаю Чудотворцю. Одного разу відкрив прихожанам таємницю своєї зосередженої молитви:
«Я читаю: «Радуйся». Він відповідає: «Радуюся». А ви чуєте?»
Відрізнявся отець Миколай і даром слова. Під час проповіді плакав сам, плакали і люди в храмі.
Були відомі зцілення, які звершувалися за молитвами отця Миколая. Комусь він допомагав. Одній дівчині, яка страждала косоглядом, сказав: «Допомогти можна, але для цього треба з миру йти».
Отець Миколай дуже любив чистоту і порядок у храмі і на прилеглій до нього території. Завжди вчив, що храм – це Дім Божий, і його потрібно тримати в чистоті.
Відомостей про те, коли саме о. Миколай приїхав в Іскрівку не збереглося. Ймовірно, це сталося вже після революції, близько 1918 року. Храм в цьому селі був на честь святого мученика Віктора (сьогодні Хрестовоздвиженський). Іскровський поміщик на ім’я Віктор не хотів давати землю і кошти на будівництво храму. Тільки коли мешканці звернулися безпосередньо до імператора Миколи II і той виділив допомогу, пристижений поміщик також надав щедру підтримку. Храм освятили в 1914 році в імʼя його небесного покровителя.
В Іскрівці на ділянці землі, в народі, званому «блуква», було джерело води. Тут отец Миколай часто служив молебні і проводив вичитку бісноуватих. Дуже багато людей отримували зцілення від мучаючих їх злих духів.
Також отця Миколая знали, як людину веселого норову, що володіє здоровим почуттям гумору. Деяких він навіть викривав за допомогою жартів. Одного разу його підвозив до церкви селянин, який по дорозі думав: «Ех, якби не попа віз, так заробив би хоч 5 копійок… А так, що з попа візьмешь?». Вслух він цього, звичайно, не сказав. Коли вони підʼїхали до храму, отець Миколай, посміхаючись, простягнув йому 5 копійок і сказав: «Не треба так думати про попів – бувають різні».
А взагалі до отця Миколая приїжджали не тільки за зціленнями, але і щоб помолитися на богослужінні, послухати проповідь, а також попрацювати для храму. Відомо, що сімʼя Крижановських з села Рибчино Новгородківського району Кіровоградської області йшла для цього 12 км пішки. На богослужіння також збиралося багато молоді.
Після жовтневого перевороту 1917 року солдати прийшли заарештовувати о. Миколая, але один з прибулих для цього молодих людей впізнав його: «Батюшка! Я вас памʼятаю: ви ж у нас Закон Божий навчали!..». І арешт не відбувся.
Ближче до часу своєї кончини отец Миколай став підганяти матушку з відʼїздом. Вона зволікала, поки він строго не наказав їй їхати разом з дітьми. Говорив їй, що його скоро вб’ють, а ховатимуть три рази.
Час служби отця Миколая в Іскрівці припав на період громадянської війни і розгула численних банд: махновців, григор’ївців та інших. Їхнім гаслом стали слова відомої давньої пісеньки: «Ломать, крушить и рвать на части – вот это жизнь, вот это счастье».
Саме махновці, по памʼяті жителів Іскрівки, і вбили отця Миколая. Він знав про день своєї смерті і говорив про це людям. 2 жовтня 1919 року орда бандитів, що розгулялися, прилетіла до Іскрівки. Священик закрився на дзвіниці. Видав його староста на прізвище Коваль. Він ображався на батюшку за те, що нібито за його виною кадети заарештували сина старости, хоча обвинувачення було безпідставним. А тут представився випадок помститися.
З памʼяті внучки священномученика Миколая Уари Дмитріївни Перетяка, яка проживалп в м. Кривий Ріг (+2005):
“Батько розповідав про дідуся (про муч. Миколая), про бабусю і про себе. Розповідав, що дідусь був високий, підтягнутий, кучерявий.
Завжди ходив з посмішкою, любив пожартувати. Носив завжди скромний підрясник, розкішног одягу не любив. Був простим священиком.
Батько розповідав, що дідусь був духовним чадом отця Іоанна Кронштадтського, іздив до нього в Кронштадт.
3 усіх кінців Православної Русі приходили і їхали до отця Миколая люди. Багато людей приїзджало з Росії. Дідусь, молитвою до Господа, зцілював людей, виганяв демонів. Люди приходили не тільки, щоб отримати зцілення, але і побачити батюшку, почути повчальне слово, попрацювати на славу Божу для храму.
Дідусь в Іскрівці служив у храмі з його заснування, так як священик, який був офіційно приписаний настоятелем, не приїжджав служити в храмі через бідність приходу.
Дідусь часто говорив людям, що настане важкий час, що його скоро вбʼють, навіть називав день і час. Коли наблизився час мученицької смерті Дідусь почав квапити бабусю, щоб поїхати. Бабуся зволікала з відʼїздом, поки, нарешті, дідусь, з усією строгістю не наказав їй виїхати.
В день смерті о. Миколая, багато іскрівських жителів спостерігали за подіями, що відбувалися. Деякі невіруючі говорили, що скоро закінчиться день, а попа все не вбивають. Про це розповідав не тільки тато, але й інші люди. У другій половині дня приїхала конниця, дідусь був на дзвіниці. Бандити помітили його там, почали бити і тягнути по сходах дзвіниці за волосся, а перед кладовищем розстріляли. Вбивці хотіли, щоб по тілу страждальця пройшли коні, щоб втоптати його в землю — такою була їхня люта ненависть і сатанинська злість. Однак тварини, викриваючи їхнє безумство, схилили коліна перед, ще дихаючим, отцем Миколаєм.
Коли вбивці поїхали, люди спочатку – мабуть, через страх – просто накидали зверху тіла вбитого священника гілля, а через день поховали вже в землі, але без труни. Через рік зібралося багато священиків, і батюшку перепоховали за вівтарем. Так збулися слова святого про те, що його будуть ховати тричі, а також про майбутні важкі часи: голод 1921 і 1932-1933 років, репресії щодо духовенства і віруючих, знищення храмів.”
Цю розповідь про мученицьку смерть отця Нікола доповнює Сергій Іванович Чернецький, регент хору кафедрального собору міста Кіровоград (нині Кропивницький). Він був сином протоієрея Іоанна Чернецького (+1973), який, у свою чергу, дружив зі священномучеником Миколаєм.
Він розповідав, що махновці били отця Миколая на дзвіниці, потім зтягнули вниз, привʼязали до ніг коня і тягали по землі. Потім змусили рити собі могилу. Коли маленька яма була готова, отець Миколай попросив дати йому час для молитви. Коли він молився, його застрелили в спину. У цій же ямі його і зпочатку закидали гіллям.
За могилою новомученика постійно доглядали.
Приходили і просили допомоги, так, як отець Миколй і говорив незадовго до своєї смерті: «Хто буде молитися і просити допомоги, тому Господь буде її посилати. І я буду допомагати, як допомагав живим». Відповідь на молитву не змушувала себе довго чекати. Хто приходив з костилями – йшов без них, хто взагалі був неходячим, назад повертався на своїх ногах.
Довгий час не було відоме прізвище священномученика Миколая. Після тривалих пошуків вдалося знайти цікаву інформацію у кримінальній справі репресованого священика Федора Сидельникова.
Під час допиту прот. Федір розповів, що служив пономарем в Іскровському храмі при священикі Миколи Михайличенко. 3 його слів, о. Миколай був священником високого духовного життя і володів даром прозорливості. Отець Федір був свідком багаторазових випадків зцілення хворих за молитвами о. Миколая Михайличенко. Також він згадував, що незадовго до того, як махновці затримали і розстріляли прот. Миколая, він говорив проповідь, в якій передбачав, що деякі чекають великої радості і серед літа заспівають «Христос Воскресе». Але перш ніж цього чекати, випробують голод, мор та інші лиха». В Іскрівці, під час служіння отця Миколая, процвітала секта хлистів, і батюшка вів активну боротьбу з цією сектою, детально пояснюючи людям всю гнусність і губність цієї ересі. У цій боротьбі йому допомагав псаломщик іскрівського храму Василь Халявко.
Обрітення мощів
Священномученик Миколай був похований за вівтарем храму на глибині трьох метрів. Після зняття кришки труни та очищення, мощі священнослужителя лежали одягнені в повні священничеські ризи як на літургію, зеленого кольору. Обличчя було закрите покрівцем. Мощі на 80% нетлінні. Руки нетлінні, в лівій руці він тримав срібний хрест з емаллю, права рука лежала на св. Євангелії в залізному окладі. Перед відкриттям мощів з правої руки відразу на очах у всіх в великій кількості просочилося миро, яке протекло на обкладинку Св. Євангелія. Обличчя священномученика було розбите на шматки – це очниці, ніс і верхня щелепа. На голові повністю збереглися волосся, також борода на нижній щелепі. При зняттіриз і очищенні мощей було знайдено золотий натільний хрестик на мотузці. Виявлена куля в грудній частині.
Мощі від голови до середини спини мають темно-коричневий колір, мабуть, в результаті перенесених побоїв, тоді як шкірні покриви з боку спини темно-бежевого кольору. Коли з голови був знятий покрівець, виявлено, що голова повернута в праву сторону, рот широко розкрито, видно білі зуби, частково вибито: волосяний покрив на бороді і вуса збережені.
На голові в місцях, де кістки черепа не були пошкоджені і розколоті від побоїв, зберігся шкірний і волосяний покрив. Волосся темно-каштанового кольору. При подальшому огляді було виявлено, що рот святого повний землі, це свідчить про те, що святий мученик був похований безбожниками живцем. Груди провалені, з правого боку зламане ребро.
В районі серця виявлено два округлих кульові отвори. По всьому тілу є недоліки шкіряного покриву, які в результаті нанесених побоїв і пошкоджень, відійшли від кісток під час знущань над святим мучеником, через що деякі частини шкіри відокремилися разом з ризами під час розоблачення.
Ступни обидвох ніг частково роздролені.
Загалом, стан тіла свідчить про страшні, нелюдські та великі муки, понесені Святим Мучеником за Христа і Віру Православну.
Одягнутий був отец Миколай в зелений оксамитовий підрясник, на ногах тапочки з жовтої церковної тканини, сильно були у нього пошкоджені обидві ноги і ступні. Від побоїв шкіра великими шматочками відійшла від кісток. У труні також лежало кадило, і гроб був весь устелений святими травами і пучками сухих васильків. В шлунку було багато насіння від кавуна, вони збереглися ідеально. Ймовірно, в день мученицької кончини о.Миколай ів кавун.
Наперстного хреста не було на мощах. За спогадами внучки отець Миколай носив хрест з прикрасами, це свідчить про те, що він був протоієреєм, а також у багатьох граматках у Кіровоградській єпархії його старе покоління віруючих згадувало як убитого Протоієрея Миколая!
Після обстеження святих мощів Священномученика Миколая Іскровського, всі частини тіла зі шкірою які війдійшли були благоговійно зібрані і вкладені в грудну порожнину. Після цього тіло було окроплено рожевою водою, і одягнуте в повне священне облачення з покладанням в раку.
Священномученик Миколай Іскрівський був прославлений в ликі святих мучеників 17 липня 2001 року.
