Різдвяне послання Високопреосвященного Боголєпа, митрополита Олександрійського і Світловодського всечесним пастирям, дияконам, чернецтву й усім вірним чадам Олександрійської єпархії
Української Православної Церкви.
Возлюблені в Господі отці, брати та сестри!
Христос рождається, славімо Його!
Світло Різдвяної зірки засяяло над Віфлеємською печерою, де на соломі лежить беззахисне Немовля – Всемогутній Бог. За словами святих отців, пришестя Бога на Землю є набагато дивовижнішим, ніж те, що відбувалося у біблейському Початку, коли створювався всесвіт. Невидимий Бог став видимим… Непоміченою, у простоті та бідності відбулася найбільш грандіозна подія в історії усього людства. Оточений небесними ангельськими воїнствами, приймаючи поклоніння від шестикрилих серафимів і багатооких херувимів, Він добровільно залишає Свою божественну славу, народжується безпорадним немовлям, живе невідомим юнаком, а потім протягом трьох з половиною років Свого земного подвигу піддається наклепам, глузуванню та, насамкінець, закривавлений і змучений розпинається на хресті. В ім’я чого? Віра наша відповідає на це питання: «Нас заради людей і нашого заради спасіння!» У цьому явленні Бога на землі ми бачимо безодню Його Любові та Його смирення. Перед обличчям такого смирення якими нікчемними та негідними здаються наші взаємні суперечки, взаємні докори та ворожнеча!
Після Різдва Христового сенс життя у будь-якої людини лише один – стати учасником Його Воскресіння. А для цього потрібно пройти зі Христом короткий відрізок цього земного життя. Жити Христом, складати у серці кожне Його Слово, розпинатися разом з Ним – тільки тоді буде надія на те, що й ми увійдемо в Його Воскресну радість.
Сьогодні ми з вами стаємо свідками реалізації й інших змістів, які намагаються вкладати у святкування Різдва. Як це не страшно прозвучить, але людина, навчена дияволом, навіть у Різдві знайшла привід для розділення… Комусь хочеться ствердитися у своєму «триумфі переможців», а хтось смиренно шукає радості та світла; когось називають дикуном, неправильним і відсталим, а хтось намагається виглядати «цивілізованим і культурним». І, на жаль, так часто замість виразного усвідомлення того, хто такий Христос, і яка нам радість від того, що Він прийшов у світ; яке місце взагалі Спаситель займає у моєму житті, звучить озлоблене питання: «Ти коли святкуєш Різдво?»
Не можна використовувати Різдво як засіб для маніпуляцій та поділу, не треба робити його приводом для суперечок та з’ясування стосунків у політичних дискусіях. За шумом амбіцій та особистих вподобань, за криком і лайкою ми можемо не почути тихий голос Спасителя, і Різдво виявиться просто барвистою бутафорією, наповненою сурогатом зовнішніх традицій, святкових розпродажів та беззмістовних веселощів. Бійтеся у Різдві втратити Христа! Бійтеся втратити справжню радість перебування в єдиному дусі з Христом, радість Його перебування у нашому житті! Збережімо однодумність та любов у тиші справжньої молитви, яка не залежить від календаря та особистих амбіцій. Давайте прислухаємося до свого серця. Що там відбувається? Буря пристрастей і боротьби за «примарну справедливість»? Або ж там чути ангельську пісню Різдва? Потрібно дуже тверезо зрозуміти, чи б’ється у нас Його серце? Якщо так, то не поруште Його спокій, заспівайте Йому тихо та з розчуленням: «Слава у вишніх Богові і на землі мир, в людях благовоління…»
Звісно, при цьому ми не маємо забувати, що вороги Церкви Божої вже не раз доводили нам, що скільки їм не поступайся, вони все одно будуть робити свою темну справу. Диявол від різних компромісів добрішим до Церкви не стане. Тому потрібно ще тут, на землі, визначитися – з ким ти? Думаю, ми всі дуже добре розуміємо, що стоїть за усіма тими процесами, які сьогодні відбуваються у світі. Свобода, права людини, демократія сьогодні заохочуються лише в одному напрямку – людина повинна мати можливість вільно обирати між тим чи іншим різновидом гріха. Якщо нам здавалося, що для руйнування традиційних, релігійних цінностей потрібні ледве не сотні років, то, як свідчить сучасна історія, ми глибоко помилялися. Люди, на жаль, схильні вірити в те, про що сповіщають глашатаї гріха; нас обманюють, нас змінюють, привчають жити «як треба», а ми робимо вигляд, що нічого не відбувається. А якщо це входить у протиріччя з духом нашої віри, Священними текстами, традицією? Усе гучніше у нашій совісті може лунати питання, яке задає Бог кожному з нас: «Ти зі Христом чи з дияволом?» Дати відповідь про себе: «Я зі Христом», – і продовжувати жити «як усі», відмовчатися і якось відсидітися навряд вийде, рано чи пізно усе одно доведеться прийняти якесь рішення. Кожен з нас потай сподівався, що ось так потихеньку доживе свій вік, буде в міру сил молитися, каятися, спасатися та піде з цього світу спокійно, а там, гляди, Бог Своєю милістю візьме до Себе. Проте схоже, що не судилося. Доведеться робити свій вибір. Сучасна історія це дуже гарно ілюструє. Той, хто має вуха, аби чути, очі, щоб бачити, розум, щоб розуміти – усе зрозуміє, почує та побачить.
Проте найголовніше, дорогі мої, – не забути про догмат ЛЮБОВІ! «По тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою», – говорить нам Спаситель. Здавалося б, що двозначного або незрозумілого в цих словах Христа? Проте як багато сьогодні серед нас розділень, як багато якогось протистояння, яке переходить у відкриту ненависть та ворожнечу. І потрібно чесно визнати, що Церква наша, не дивлячись на зовнішні виклики та напади, розділена суперечками та різного роду думками, різні ціли та мотиви роз’єднують нас. Перед обличчям випробувань ми так і не змогли знайти в собі сили подолати розбіжності та приховані претензії. Як не гірко мені в це світле свято говорити, проте ми виявилися поганими учнями Христа, мало чим ми на Нього схожі… Багато в нас страху – мало віри, багато нарікань – мало подвигу, багато слів – мало чесності, багато сумнівів – мало довіри, багато злоби – мало прощення, багато питань до інших – мало до себе, багато любові до себе – мало любові до ближнього… Господи, допоможи нам це виправити, допоможи нам бути вірними Тобі!
Возлюблені мої! Нам необхідно усвідомити, що Народження Христа стало найбільш повною та вичерпною відповіддю на питання усього людства: «ЧОМУ БОГ МОВЧИТЬ?» До цього, як говорить апостол Павел, найвеличніші праведники – пророки та патріархи – «померли у вірі, не одержавши обітниць, а тільки здаля бачили їх, і раділи». Для чого прийшов Христос у світ? Хіба Спаситель створив на землі Церкву лише для того, аби ми вимагали від Нього виконання своїх приземлених бажань? Ми вимагаємо у Бога, аби Він вінчав людей, які вперше зайшли до храму; аби зі святими упокоїв тих, хто про Нього при житті й знати не хотів; щоб хрестив тих, хто потім жодного разу в житті не переступить поріг храму; ми замовляємо в церкві молебні та просимо, щоб у нашому житті не за Твоєю, Господи, а за нашою волею усе було… Коли ми жадаємо дивовижного вирішення своїх труднощів і ставимо Богу умови – чи не робиться наша вірність Богові умовною? Такою, яка залежить від Його згоди або незгоди явити Себе. Не дивно, що Бог так рідко відповідає на наші молитви, адже істина віра не жадає керувати Творцем, вона змушує задумуватися людину про те, чого Бог чекає від мене? Що я повинен зробити, аби цей світ змінився відповідно до Його задуму? Замість цього ми оточили себе екранами та спілкуємося зі штучним інтелектом, ми припинили дивитися в очі інших, а головне – припинили дивитися в очі Іншому.
Можливо, саме зараз, стоячи на холодному вітру історії, ми знаходимося в тій точці, де єдина дорога уперед – це повернення до самих себе, до тієї глибини, де людина знову зустрічається зі Христом. Вибір за кожним з нас. Або ми станемо програмним кодом у хмарі небуття, або знову ризикнемо бути людьми – крихкими, смертними, проте нескінченно цінними в очах Того, Кого ми так старанно намагалися забути. Сьогодні хочу побажати всім вам не відповідей, а правильних запитань. У світі, де алгоритм сучасної цивілізації послужливо підсовує нам готові рішення, найбільша розкіш та найсміливіший бунт – це право на власну глибину. Не бійтеся свого «душевного болю» або відчуття самотності в натовпі – іноді це не симптом хвороби, а голос вашої душі, яка відмовляється ставати «гвинтиком у системі». Пам’ятайте: поки ми здатні на співчуття, поки ми шукаємо сенс за межами свого комфорту та поки ми вміємо у благоговінні завмирати перед Вічністю – не все втрачено. Кожен з нас сьогодні має право вирішити, чим закінчиться його особиста історія: беззвучним розрядом батареї або спалахом живого духу, який перебуває в пошуку.
Браття та сестри бережіть у собі вічне!
Різдво Христове! Як же воно відгукується у нашому стражденному серці? Що бажає наше серце знайти у Різдві? Перш за все того, аби людина ніколи не помирала, щоб ніколи не припинялося те життя, яким живуть його думка, його воля, його почуття. З іншого боку, серце хоче, аби за порогом земного життя, майже завжди облитого сльозами, повитого скорботами, наш безсмертний дух насолоджувався вічним щастям та спокоєм, який нічим не порушується. Серце наше прагне до позбавлення від тих страждань, якими неминуче супроводжується земний шлях, і, якщо не можна від страждань знайти визволення, просить їхнього пом’якшення, шукає в собі таку силу, яка могла б служити опорою у перенесенні скорбот, яка допомогла б їх подолати.
І ось, дорогі мої, усе, чого хоче, чого вимагає, чого шукає серце людини, воно у повній та досконалій мірі може знайти від Того, чиє Різдво Церква кличе нас прославити. Христос, Який народився на землі, народжується для того, аби вдихнути в людину сили жити та протистояти усім земним випробуванням, хворобам і стражданням. Хто вірує в Нього, той, за словами св. Іоанна Златоуста, «стоїть на кам’яній скелі, і ніякі бурі та хвилі не змиють його з цієї скелі».
Чи народився Христос у нашій душі? Чи зазирнуло туди світло Віфлеємської зірки? Дізнатися про це зовсім не важко. Якби у наших душах жив Христос, то ані внутрішні душевні бурі, ані зовнішні спокуси не розоряли б спокою наших сердець. Вони б з’являлися та зникали, не порушуючи тиші нашого внутрішнього світу. А якщо це не так, то хлів нашого серця ще порожній. Там, як і раніше, тихенько жують свою їжу пристрасті, що вигодовуються нами, а криси гріхів бігають його сирими кутами.
Будемо дорогі мої, славити Христа! Не зважаючи на страждання святкувати Його Різдво з почуттям духовного захоплення та благоговіння! Церква кличе нас «зустрічати» нашого смиренного Спасителя. Зустрічати Його ми повинні з душею, яка горить вогнем віри, вогнем любові, очищеною покаянням від застарілих гріхів; зустрічати Його з тими дарами, яких Він чекає від кожного з нас: справами нашої любові. Нехай кожен з нас в ім’я Господа, народженого у Віфлеємі, зробить хоч одну добру справу: або ту, яку ми відкладали з року в рік, або ту, яку нам підкаже наше життя.
Усі ці різдвяні заклики Церкви «славите», «срящите», «возноситеся» – говорять нам про одне: звуть нас до ніг Божих, нагадують про те, що немає більшого щастя на землі, як вірувати в Бога, до Нього прагнути. Його знайти у своєму серці, з Ним жити та з Ним помирати. До дня празника Різдва Христова хочеться побажати усім вам: здобути й берегти у своєму серці всю повноту того щастя, яке дає нам наш Господь і наша віра в Нього.
ХРИСТОС НАРОДИВСЯ!!! СЛАВІМО ЙОГО!!!
З любов’ю у Народженому Христі,
смиренний +Боголєп, митрополит Олександрійський і Світловодський
місто Олександрія, 2026 рік від Р.Х.
