ВЕЛИКОПІСНЕ ПОСЛАННЯ ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННІЙШОГО БОГОЛЄПА, 

МИТРОПОЛИТА ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОГО І СВІТЛОВОДСЬКОГО

ПАСТИРЯМ, ДИЯКОНАМ, ЧЕРНЕЦТВУ ТА ВСІМ БОГОЛЮБНИМ  ЧАДАМ 

ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Ось знову, дорогі мої брати та сестри, Господь дарує нам гарну можливість схаменутися та усвідомити головне, що є в нашому житті! ВЕЛИКИЙ ПІСТ – абсолютно винятковий час – світлий та покаянний, радісний і складний, без якого наше духовне життя було б прісним, звичним та зовсім неяскравим. Ми вступаємо у Великий піст, просячи один в одного пробачення, і темрява гріховна прорізується  світлом Христового Воскресіння. І щоб це світло не закрила пелена нашої надії на себе, самовпевненості та самозакоханості, ми маємо знайти в собі сили побачити себе через богослужіння нашої Церкви, очима багатьох поколінь подвижників, які залишили нам для настанови свій досвід і подвиги.

Мабуть, потрібно почати з того, що створює сприятливі умови для дії цілющої Божої благодаті – це самообмеження. Воно споріднене до смирення, тому що зосереджує людину не на самій собі, а на «Джерелі всякого блага». Основа самообмеження, його сенс – це применшення себе, своєї присутності у світі. Применшуючи себе, я погоджуюся з тим, що не є центром світобудови. Я відмовляюся від того, аби своїми бажаннями «здобути весь світ». У практичному сенсі це може бути відмова від вишуканої їжі/одягу/дорогої техніки, відмова від порожніх розваг та беззмістовних розмов, відмова від того, аби бути в центрі уваги, приймати похвалу та нагороди, наполягати на своєму, висловлювати свою думку з будь-якого приводу тощо. Зменшуючи своє «я», ми повинні дати місце присутності Божій в собі: «Уже не я живу, а живе в мені Христос». «Зцілення від пристрастей» здійсниться тоді, коли моє життя буде освячене присутністю Спасителя! І моя мета – відмовитися від гріха та звільнити в собі місце для присутності Христа. Внутрішньо, у тиші, збираючи себе в одне ціле, без напруги зосереджуючись на смиренному очікуванні благодаті, нам потрібно потроху звертати своє серце до Бога. І це – та вища ступінь молитви, яка в аскетиці називається споглядальною. Тут немає місця ані боротьбі, ані будь-яким людським зусиллям чи словам, але лише – присутності Божій, цілющому світлу Його милосердя та Любові. Зазначу, якщо комусь мої слова здаватимуться надто складними, не відкидайте їх як незрозумілі та непотрібні, спробуйте ще раз вчитатися, дослухатися – впевнений, ви зрозумієте, тільки будьте прихильні, виявіть інтерес.

Суттєва проблема, з якої часто слідують помилки у нашому духовному житті, у тому, що такі поняття як «пристрасть» та «боротьба» у свідомості багатьох християн надто розмиті. Пристрастю можуть вважати, скажімо, бажання з’їсти соковитий м’ясний бутерброд у п’ятницю, а спроби утриматися від цього називати «духовною боротьбою». Насправді, пристрасть – це те, що стоїть між нами та Богом, поглинає усі наші думки, відволікає від Богоспілкування та молитви. Утриматися від бутерброду в п’ятницю – це самообмеження, а зовсім не духовна боротьба.

 Боротьба – це свідома спроба знищити духовну хворобу, а по суті – зцілити самого себе. Саме тільки «придушення» не призводить до зцілення. Як і у випадку з фізичними хворобами, поверхневе лікування,  замість сцілення обертається тим, що хвороба стає хронічною та прогресує. Зцілення ж самого себе від пристрастей неможливе: ми зцілюємось тільки через Христа!

Повертаючись до прикладу з бутербродом: черевоугодництво може стати пристрастю, однак вилікуватися від нього лише постом не можна. Хоча б тому, що так звана «пісна їжа» теж може бути предметом черевоугодництва. Знову ж таки, багато хто добре знайомий з ефектом, коли після тривалого утримання ти зриваєшся та надолужуєш упущене втричі. Це і є зворотній бік «боротьби». Вона виснажує сили, а не надає їх. Вона заганяє проблему всередину, змушуючи її стиснутися, як пружина, проте коли внутрішній ресурс вичерпується, то накопичена енергія повертає стриману пристрасть зі ще більшою силою. Навіть така пристрасть як черевоугодництво цілеспрямованою відмовою від їжі (простої або вишуканої) не перемагається. А тим більше, якщо мова йде про блуд або гординю.

Самі по собі аскетичні практики (а саме їх найчастіше люди сприймають за духовну боротьбу) не здатні зцілити пристрасть (в першу чергу тому, що скеровані на тіло, а корінь пристрасті – в душі). Духовна боротьба, яку неправильно зрозуміли, спроба впоратися із пристрастями своїми людськими зусиллями, як мінімум, приречена на невдачу, а частіше – обертається вибуховим та прогресуючим розвитком матері всіх пристрастей – гордині. Це дуже явно помітно в євангельській історії про стосунки Христа та фарисеїв. Точне дотримання усіх заповідей та високий рівень аскетики (пости та інше) – «примушення себе до добра» – не призвели до зцілення «внутрішньої людини». Лише – до гордині та звеличення себе над усіма іншими людьми. Дякуючи своїм зовнішнім подвигам, фарисеї, дійсно, володіли високим релігійним та моральним авторитетом, не дивлячись на низьке соціальне становище (в основному серед них були дрібні ремісники – шевці, кравці тощо). Однак Христос порівняв їх із гробами, наповненими нечистотами, і лаконічно сформулював їхню головну помилку: «І не навернуться, щоб Я зцілив їх». І ось це звернення за зціленням до Бога і є ключовим. За змістом, воно протилежне звичній для нас «боротьбі із пристрастями». У той самий час в основі такого звернення до Бога, лежить те, що з цією боротьбою іноді плутають, – самообмеження. 

Апостол Павел закликає нас «відкласти» (άποτίθημι) такі вади як гнів, лють, злобу (див. Кол. 3). Зняти («совлєчь» – άπεκδύομαι) їх з себе, як знімають старий одяг. Апостол не випадково застосовує саме дієслово відкласти (ἀπόθεσθε), яке може використовуватися у значенні «змінити одяг, роздягнутися». Зло приходить ззовні. Воно не має бути частиною нашої душі, хоча і здатне проникнути в саму глибину серця. Зло часто може «зливатися» з душею людини та «маскуватися» під нашу природу, видаючи пристрасні нахили серця за наші власні душевні пориви. Проте саме тому, що воно не є від початку частиною нашого «я», з цим злом можна обійтися, як зі старим одягом – викинути.

Подібно до того, як виростає зі свого одягу дитина, так і християнин має «перерости» свої гріхи, свою лінь та озлобленість, свій егоїзм та злопам’ятність.  І скинути їх з себе, як одяг, у якому стало некомфортно. І цей момент один з ключових: якщо ти не відчуєш, як твій гріх заважає тобі, якщо не зненавидиш його, як тісний комірець на сорочці, який не дає тобі дихнути, то й позбутися від нього тобі не вдасться. Скільки б ти з ним не боровся. 

«Якщо ж праве око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе», – говорить Христос. Це не боротьба, не зіткнення і не війна. Це дещо принципово нове. Не треба мірятися силами з гріхом: це наперед програшна боротьба. У гріх не варто вдумуватися і не потрібно його аналізувати. Його не треба утримувати в пам’яті, вивчати його та розглядати з різних боків, його потрібно зненавидіти, і в той момент, коли він у вигляді помислу вповзає у твій розум, в одну мить різко відкинути від себе, як отруйну змію. Здригаючись від відрази. І звертаючись з криком про допомогу до Бога, якщо ця «змія» починає опиратися.

Якщо ж ми починаємо аналізувати себе та свій гріх, продумувати методи боротьби з ним, то цей процес може повністю поглинути нас. Цією «особистою боротьбою» ми замінюємо єдине, що може зцілити нас від нашого гріха, нашої пристрасті – Богоспілкування, внутрішню зосередженість на молитві. 

Нажаль не Бог, що є справжнім Лікарем наших душ і тіл, а гріх опиняється у фокусі нашої уваги. І тоді «власна боротьба з пристрастями», а не радісне життя у Христі, стає центром наших зусиль. Є небезпека, що так звана «боротьба з пристрастями» стане для нас самоціллю. 

Нам необхідно чітко усвідомлювати, що боротьба із гріхом завдяки аскетичним подвигам може досягти тимчасового успіху, але якщо при цьому внутрішнього зцілення не відбувається, то рано чи пізно ми втомимося від цієї постійної внутрішньої боротьби, і тоді або зірвемося, або перенесемо боротьбу у зовнішній світ: почнемо боротися з тим, що (або хто) нас спокушає. Це перша ознака того, що пристрасть, яка живе у серці, нікуди не зникла, а то й взагалі посилилася гординею – «царицею усіх пристрастей». І найчастіше це духовний глухий кут, вибратися з якого можна лише милістю Божою.

І в той момент, коли ми, усвідомимо, що все наше ніби «християнство» і вся наша ніби «боротьба» були насправді ілюзією, ніяких «пристрастей» ми не позбулися і ніяких «чеснот» не досягли, тільки в цей момент, можливо, і почнеться наше зцілення. Якщо, звісно, ми здогадаємося звернутися до Бога та сказати: «Зціли мене, тому що роблю зло, яке ненавиджу, і не роблю нічого доброго, що хотів би робити».

Вже стало традицією і моє особливе благословення: прошу вас, дорогі мої, Великим Постом – читайте та вчіть напам’ять псалом Давидів – 33-ій, а якщо всі ми будемо щодня промовляти його о 21:00, з правилом нашого Блаженнійшого Предстоятеля, дерзаю сподіватися, що отримаємо духовну користь.

Господи, благослови нас у добрий, мирний, радісний та корисний постовий шлях.