Всечесним пастирям, дияконам, ченцям і всім вірним чадам Олександрійської єпархії Української Православної Церкви
Возлюблені в Господі отці, брати й сестри!
Христос народився, славімо Його!
Різдвяна ніч – найбільш таємнича. Бог, який «намалював» Чумацький Шлях, зважив кожну зірку, створив матерію, лежить безпомічним Немовлям у хліву. Той, хто дає їжу всьому сущому, хто підтримує в гармонії всесвіт, потребує допомоги Матері.
Можливо, ви помітили, особливо коли вимикають світло, небесні світила предстають у всій своїй величі. Це ті самі зірки, які так само дивилися на цей світ під час народження нашого Господа. Проте нажаль цих зірок не помітять люди, які живуть у містах, де в будинки летять ракети, та чуються розриви бомб, не побачать їх і наші захисники на фронті, де не видно не лише зірок, але й сонячного світла, а небо вкрите димом і вогнем. Усі ми в ці воєнні роки проходимо страшний, але рятівний досвід болю і страждань. Бог послав нам екзамен, оцінка за який і визначить наше християнство. Моє серце, так само як і серця багатьох з вас, сповнене переживанням за майбутнє. Але Різдво Христове осяює наше темне життя і приносить надію!
Необхідно визнати, що знову ми відчуваємо два дуже різні боки однієї і тієї самої події. З одного боку – радісне, колядково-вертепне Різдво. З іншого боку – народження Христа у брудному хліву, де покладається початок Нового Заповіту між Богом і людством, і в цій Євангельській історії немає нічого спільного ані з веселощами, ані з іншими звичними мирськими атрибутами Різдва. Помітні різні атмосфери Різдва, різне сприйняття віри, різне розуміння того, як жити та як спасатися.
Не раз християнам пропонували знайти деякі компроміси, згладити і не загострювати, поєднувати «дванадцять пісних страв» з духовним життям; вивчати автентичні колядки, не маючи в серці справжньої любові до Богонемовля; ворожити на святки і без збентеження вітати «Христос ся рождає»… Тому дуже страшно хоча й не дивно, коли у святих храмах запросто можуть відбуватися концерти, танці та різні шоу… такий собі «різдвяний вінегрет». Християнство має стати ближчим до людей, – кажуть прогресивні захисники компромісів. Проте очевидно, що скільки не поступайся дияволу, до Церкви він добрішим не стане, все одно буде робити свою темну справу. Та й у вічності не вийде бути лояльним, залишатися всеядним та толерантним. Потрібно ще тут, на землі, визначитися, з ким я. Усім, хто вирішив, що зручніше буде якось відсидітися, пожити «як всі», рано чи пізно все одно доведеться приймати якесь рішення. Сучасна історія це дуже добре показала. Той, хто має вуха, аби чути, очі, щоб бачити, розум, щоб розуміти – все зрозуміє, почує і побачить. Адже якщо людина захоче служити Христу, жити за Євангелієм і вчити цьому людей, любити Бога, свою Батьківщину, не бажати іншим того, чого не хочеш собі, говорити не про ненависть, а про любов, диявол цьому усіляко перешкоджатиме: або ти з гинучим світом, або з Богом – інших варіантів не має.
Очевидно, що ми всі дуже добре розуміємо, що стоїть за всіма тими процесами, які сьогодні відбуваються у світі. Так звані свобода і право, будуть можливі лише в одному напрямку – людина повинна вільно обирати між тим чи іншим різновидом гріха. І якщо комусь здаватиметься, що я дещо перебільшую, і для руйнування традиційних цінностей потрібні ледве не сотні років, ті глибоко помиляються. І це доведений факт. Суспільству можуть нав’язати все, що завгодно. А якщо це вступає у суперечку з нашою вірою, Священними текстами, духом, традицією? Тоді у нас два варіанти. Перший – шукайте компроміс, прогинайтеся до повного забуття Божої правди. Другий – нас спочатку зацькують, а потім і взагалі будуть вдавати, що нас не існує.
Чому ми виявилися не готові? Складність в тому, що більшість сучасних християн прийшли до віри у часи добробуту. Від них не вимагалося нічого, окрім як на власному побутовому рівні жити у згоді зі Словом Божим, періодично ходити до храму, брати участь у таїнствах, тощо. Кожен з них паралельно створював свій маленький сімейний затишок, цінуючи його тепло та добробут. І до цього часу якось усім вдавалося без жертв і потрясінь поєднувати свій внутрішній і зовнішній світ. Проте війна, яка несподівано почалася, оголила в наших душах те, що було глибоко приховано під завалами добробуту у мирний час, а головне ми гостро відчули важливість присутності в нашому житті Христа – живого та люблячого.
Страх, невизначеність майбутнього, втрата опори – все це посилює найпоширеніший духовний стан людини в сучасному світі – почуття самотності. Про нього рідко коли говорять, але часто відчувають у житті. Ті, хто ходять до храму і моляться Богу, часто у колективі, з сусідами, стикаються з нерозумінням, а іноді й агресією. Тому що вони не такі, як усі, їм не цікаво те, чим живуть інші. Новини, плітки, порожні розваги – усе це нічого не викликає в душах християн, окрім відторгнення. Душа просить молитовної тиші, спокою, тихого шепоту краси та чистоти створеного Богом світу. «Не спілкуйся з людьми, які з тобою не однодумні», – кажуть нам духоносні подвижники. Насправді багатьом з нас доводилося відчувати почуття глибокого спустошення, «вичавленості», а то й «роздавленості», після спілкування з людьми, дуже далекими від нас за духом і за сенсом життя. Преподобний Ісаак Сирин наполягав на тому, що, лише пройшовши досвід самотності, людина може пізнати саму себе і зустрітися з Господом – який ніколи не зрадить і віддасть всього Себе заради тебе.
Що ми можемо змінити? Сподіваюсь ви вже зрозуміли, що ми не можемо змінити саму ситуацію, у якій опинилися, проте в силах змінити наше ставлення до неї. Перше, що, мабуть, варто прийняти як даність – відбувається те, що має відбуватися! Це не проповідь фаталізму, а впевненість у тому, що Бог усе знає, передбачив і вибудував в єдиний план, зрозуміти який нікому до кінця не дано. Терміни життя кожному визначено Творцем. Дата смерті кожного з нас вже написана в одній з книг небесної бібліотеки. Ніхто у нас не питав згоди на народження у цьому світі, також ні у кого не запитають дозволу звідси нас забрати. А те, що ми боїмося неминучого, має дві причини – слабка віра та відсутність смирення. Будемо, дорогі мої, вчитися послуху у Народженого заради нашого спасіння. «Хочу, аби було те, що буде», – так могла би бути налаштована наша воля, якби ми мали віру. Проте оскільки її у нас дуже мало, то ми маємо багато прохань до Бога. Ми весь час намагаємося відкоригувати Його Промисел. Багато чого ми розуміємо головою, але серцем відповідаємо: «тільки, будь ласка, не зараз». Господь, що народився у Віфлеємі, показав нам на Своєму прикладі, що воля Божа для нас повинна бути важливішою за нашу людську волю.
Часто неосвічені люди ставлять одне й те саме питання: «А за кого Бог?» Проте так може запитувати лише той, хто так і не зрозумів, про що йдеться у Євангелії… Різдво нашого Господа визначає, що постановка запитання «За кого Бог?» – докорінно невірна! Правильно запитати: «З ким Бог?». Народжений по плоті Бог завжди з тими, хто страждає, хто терпить біль, хто живе у нестерпному горі та скорботі, хто бореться з відчаєм, зазнаючи мук. Бог завжди за тих, кого ображають, кого женуть, над ким знущаються, Він за невинних страждальців, скривджених і пригноблених. Бог з голодними та тими, хто не має одягу, з бездомними та зневіреними. Проте найбільше за все Бог близький до тих, хто, не дивлячись на всі ці страшні події, зміг не озлобитися та не впустив у свою душу ненависть. Тому і душа християнина повинна бути завжди на тій стороні, де гинуть діти, старі люди, де ті, кого жене війна, терплять біди та нещастя, де потрібна допомога та підтримка тим, хто в окопах своє життя віддає на нас.
Різдво Христове дає відповідь на страшне питання: як любити тих, хто намагається позбавити нас найсвятішого: Церкви, віри, храмів, можливості молитися Богу. А як любити тих, хто розбомбив твій дім, зробив твою сім’ю жебраками? Як матері пробачити вбивць свого сина? Як дружині та дітям пробачити вбивць батька? Як любити тих, хто сіє смерть, біль, страждання, поливаючи землю кров’ю невинних людей? Як жити в любові, коли навколо клекочуть хвилі пекла? Тепер відбувається справжній екзамен на право називатися сином Божим вже не жартома. Усе по-дорослому. «Ось коли необхідно терпіння людей Божих, які додержуються заповідей Божих і віри в Ісуса Христа» (Одкровення.14:12). Ми намагаємося усвідомити поточні події своїм розумом, але які його можливості? Ми навіть своє власне життя не можемо визначити, себе самих не знаємо і не розуміємо. Ми бачимо лише один з фрагментів цілого, і те не розумом, а емоціями та переживаннями. Все це, безумовно, малює нам не втішну картину. Вихід лише один – повністю довіритися Богу та молитися Йому. Потрібно постаратися простягнути руку Богові та попросити Його: «Господи, веди мене дорогою, що йде до раю», пам’ятаючи, що кожний предстане на суд Божий та дасть відповідь!
Колись усе це закінчиться. Пройде війна, мине і саме наше житті. До нас були війни, будуть вони, швидше за все, і після того, як ми підемо з цього світу. Коли ми вступимо до вічності, то зрозуміємо сутність того, що відбувається у нашому житті. Кожен візьме з цього скорботного досвіду земного життя щось своє. Хтось озлобиться і стане духом, що палає ненавистю та жагою до помсти. А хтось, навпаки, зрозумівши всю швидкоплинність життя, прийнявши волю Божу, залишитися з Ним назавжди. Будемо вчитися на весь той біль, який ми сьогодні зазнаємо, відповідати не побажаннями зла та ненавистю, не прокльонами, а словами Христа: «Прости їм, Боже, бо не знають, що роблять». Після Різдва Христового сенс життя у будь-якої людини лише один – отримати доступ до Його Воскресіння. А для цього потрібно пройти з Господом короткий відрізок цього земного життя. Жити Христом, складати в серці кожне Його Слово, помирати з Христом, розпинатися разом з Ним – тільки тоді буде надія на те, що й ми увійдемо в Його Воскресну радість.
Волхви принесли Спасителю свої дари – золото, ладан та смирну. З тих часів ми всі даруємо на Різдво подарунки. Кажуть, що Богові треба віддавати найкраще, найдорожче, що в тебе є – добре людське серце, а якщо воно зловонне пристрастями та ненавистю? Таке серце соромно дарувати… тут потрібна чесність. Поки ми на Різдво вичавлюємо з себе душевні веселощі, імітуємо чуттєву захопленість, ми втрачаємо справжню радість перебування з Господом, радість Його присутності в нашому житті.
Справжня радість тиха, мирна, зі сльозами розчулення та вдячності Богові за Його Любов, за Його милість, за Його до нас велику поблажливість. За те, що Він, будучи Богом, не зневажив стати маленькою безпорадною людиною. За те, що, будучи Всемогутнім та Всеблаженним, Він став гнаним, побитим, приниженим, страждаючим заради того, щоб кожного з нас витягнути з пекельної ями гріховного життя на тоненькій мотузці любові, вірності та довіри.
ХРИСТОС НАРОДИВСЯ!!! СЛАВІМО ЙОГО!!!
З любов’ю до Народженого Господа,
смиренний +Боголєп, митрополит Олександрійський та Світловодський,
місто Олександрія, 2025 рік від Р.Х.
