Всечесним пастирям, дияконам, чернецтву й усім вірним чадам Олександрійської єпархії Української Православної Церкви.
Возлюблені у Господі отці, брати й сестри! Христос ся рождає, славімо Його!
Не буде перебільшенням сказати, що Різдво Христове – ключовий момент нашого спасіння. Тисячоліттями людство томилося в очікуванні здійснення Першоєвангелія: обіцянки Божої нашим прабатькам про народження Того, Хто «зітре голову змія». І ось з цього моменту почався багатотисячолітній піст в очікуванні здійснення цього пророцтва.
Різдвяна тема невичерпна для міркувань. Ось, наприклад: «… Він став Сином Людським для того, аби людина зробилася сином Божим», – сказав св. Іриней Ліонський. Це не «всього лише гарні слова», алесповідання Сина Божого, Який прийшов у плоті врятувати людину. Бог народжується, і світ Його не приймає. По суті те саме продовжується до цього дня.Це твердження комусь може здатися натягнутим, але кількісно-просторове розповсюдження релігійності – не аргумент, якщо в нашому житті не втілюється Євангеліє, якщо людина втрачає зі свого поля зору ціль, заради якої і народився Христос.
Апостол любові Іоанн Богослов говорить: «Для цього-то і явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола» (1 Ін. 3:8). «Справи ж диявола, – вчить прп. Симеон Новий Богослов, – суть усілякий гріх – заздрість, брехня, лукавство, ненависть, ворожнеча, лихварство, крадіжки, неправда, зла хіть, сварливість, лайливість, задерикуватість, пересмішки, клятви, богозабуття, нелюдськість й усіляке інше зло. Отже, тим, хто іменує себе християнами та робить такі справи диявола, яка користь від того, що вони називаються християнами, коли явлення Сина Божого не зруйнувало в них цих справ диявольських? Якщо хтось скаже, що деякі з таких (християн) пояснюють Божественні Писання, богословствують, проповідують православні догмати, хай знає, що не в цьому полягає справа Христова. Іоанн Богослов не каже: «Заради цього явився Син Божий», аби богословствували та православствували деякі, але «щобзруйнувати діла диявола».
Ось і все… Які незручні слова… Як просто та як, водночас, викривально для всіх нас! Виходить, що якщо ми акуратно ходимо до храму, сповідуємося-причащаємося, молимося-постуємо, але при цьому ДОЗВОЛЯЮЧИ собі (як норму життя) щось із вищеперерахованого, невже робимо безглуздим (як мінімум по відношенню до себе) явлення у світ Сина Божого? Тоді виходить, ми на святі народженого Богонемовля – чужі? Ті самі, що «не у весільному одязі», яких за руки та ноги – і в темряву? Втім, поки що є час все змінити. Для того й життя нам дане. Справи диявола, які перераховує прп. Симеон Новий Богослов – не предмет споглядання, не варто зациклюватися на них, наш внутрішній зір має бути спрямований на народженого Спасителя, а наші вади мають бути предметом нашої скорботи та кропіткої праці. Самі по собі ці гріхи можуть здатися незначними. Але у світлі Христової істини, у світлі самого дива Різдва все бачиться інакше, і, здавалося б, набридла та невинна «битовуха» усвідомлюється як «справи диявола», зруйнувати які явився у світ Син Божий, а ми Йому перешкоджаємо, тому що ці справи робляться в наших серцях, а Господь туди не вдирається, Він стоїть біля дверей і стукає, і чекає, коли ми відкриємо, аби Йому вечеряти з нами (Одкр. 3:20).
Тоді в цьому світлі Різдва і відоме нам поняття «життя за заповідями» набуває зовсім іншого сенсу. Це вже не просто звичне життя як плин часу та зміна подій, а життя як безперервний моральний вибір, починаючи з думок і закінчуючи укоріненням в чесноті або ваді тим чи іншим усталеним способом думок і поведінки. Життя не за якоюсь там індивідуально зшитою авторською програмкою, а за Христовими заповідями, що означає на все життя впрягтися в Його ярмо, яке, важливо зазначити, кожному по шиї, про що й говорить Спаситель (Мф. 11:30).
Загалом, дорогі мої, замислимося над тим, аби не бути нам на святі Агнця чужими, будемо докладати усіх зусиль в преображенні свого життя благодатним світлом Різдва, реально виконуючи заповіді Божі.
Знаю, що сьогодні багато з вас чекають відповідей, зокрема на незручні питання нашого сучасного життя. Комусь «ріже» слух якась недомовленість чидвозначність, хтось бентежиться бурхливими «змінами» у вже звичних традиціях, хтось, спостерігаючи всю плутанину, яка відбувається в нашому житті, просто замкнувся та прийняв рішення нікому не довіряти та нікого не слухати, хтось розчарований, хтось наляканий…
Розуміючи, як багато непорозумінь та збентежень сьогодні у ваших серцях, ризикну змінити формат Різдвяного послання з повчально-вітального та відповісти на деякі питання. Тільки про одне прошу вас, возлюблені мої: навчіться сприймати життя не тільки в «горизонтальному» розумінні. Сьогодні нас заморочують проблемами та питаннями, намагаючись відвести від найголовнішого – Христа! Якось у нашого Блаженнійшого Митрополита Онуфрія запитали: як він відноситься до того, що на гробі Господньому в Єрусалимі почали проводити реконструкцію та знімати плити, а він відповів без тіні лукавства, що йому більш цікаво Воскресіння Христа, а не плити на місті Його Воскресіння. Думаю, саме такий підхід, друзі мої, повинен бути і у нас, коли ми бажаємо знайти відповіді.
Є багато питань, на які ще немає відповідей, але можливо, якщо деяке питання з цієї категорії не має вирішального значення для спасіння, то нічого їм і голову забивати. Не варто йти на поводу у лукавих думок та спотикатися об порожні для нашого спасіння питання, відволікаючись від головного на несуттєве. За Промислом Божим ми можемо просто не знати поки що відповідей. Але це незнання другорядного, а то й порожнього, не повинно відволікати від пізнання основного та безцінного. Не дозволяйте світу втягнути вас у свою повістку, пам’ятайте, що ми віддані громадяни не лише нашої земної, але й небесної Батьківщини.
❖ Часто скептики дорікають Церкві за те, що Євангелієпроповідує лагідність, любов, мир, а де все це?
Так, дійсно деякі світські люди стверджують, що, мовляв, за дві тисячі років після Христа людина якою«скотиною» була, такою і залишилася. Це не правда. Людське суспільство все одно преображалося, дикість звичаїв змінювалася, змінювалася і сама людина. Усі ідеї про рівність, гідність людей, незалежно від статі, походження – взяті з християнства.
Християнство не завжди говорить тільки про лагідність, мир і милосердя, адже нам відомо багато святих воїнів. Християнство не відкидає можливості захисту своєї землі та ближнього, у тому числі зі зброєю в руках. Для народу України, який переживає повномасштабну агресію, це особливо зрозуміло. Ми не повинні думати, що християнство=пацифізм, який змиряється перед будь-яким насильством за принципом «аби тільки не було скандалу». А скандалу, звичайно, немає, коли зухвальцю дозволяють принижувати слабких. Але це неправильно: слабких потрібно захищати, а народ повинен захищати свою Батьківщину. Тільки необхідно пам’ятати, що в контексті благої волі Божої, те, що допускається нам, часто є поступкою вільній і не завжди добрій волі людини.
Головне, щоб, незважаючи на війну, людина не забувала про прагнення до Небес. Напевно, війна не автоматично пригнічує в людині все благородне, піднесене і перетворює на істоту, що впивається насильством. У людині, і ми це бачимо на прикладах нашої боротьби за свободу, в екстремальних умовах може виявитися і мужність, і відраза до зла, і вміння жертвувати собою. Часто відвага — це якість, можливо, боязкої і непомітної людини, яка не озвіріла на війні, а відкрила в собі любов до ближніх. Сьогодні багато наших співвітчизників і насамперед наші захисники являють чимало прикладів людської мужності – коли воїн за когось віддає своє життя.
Мені не імпонують ті, хто сьогодні багато «піариться» на подібних темах. Дуже важливим є тон, яким ми говоримо. Чи відчуваємо ми своє право або йоговідсутність говорити щось, авторитетно заявляти. Лише той, хто першим піде в бій, віддасть свою дитину, сам, перемагаючи ненависть і страх, зробить крок у жах війни, не заради екстремальної розваги чи нагород, а заради любові до людей і воцаріння світу, той буде цінним джерелом живої і незамутненої правди. А наша правда в тому, що Церква як може допомагає своєму народу, військовим, молиться за упокій убитих героїв, про спасіння нашого народу і збереження нашої держави, проповідуючи істини Євангелія, яке понад тисячу років тому було відкрито нашим предкам.
❖ Коли у Христа день народження? Чому у звичайної людини день народження в один конкретний день, а Різдво Боголюдини відзначають усі по-різному?
Ця проблема як ніколи є актуальною. Україна позиціонує себе як країна європейської сім’ї, віднедавна Різдво – це державне свято, яке відзначають за календарем, прийнятим у західному світі. Тому православні, які дотримуються старого календарного стилю, тут справді опиняються у двозначній ситуації. З одного боку, ми всі законослухняні громадяни держави, а з іншого – збереження старого стилю дає нам певну точку опори, є символом збереження себе в давній духовній традиції та своїй культурній самоідентичності, вибудовує своєрідну прозору огорожу, що оберігає внутрішній ритм життя Церкви. Це, безумовно, важливо для тих, хто всередині церковної огорожі. А тим, хто зовні, я міг би порадити – ставити запитання, цікавитись, намагатися зрозуміти, але не диктувати, не нав’язувати Церкві принцип відповідності сучасному секулярному світу у її внутрішньому житті.
Природно, що мені поставлять резонне питання. Тоді чому деякі Помісні Церкви живуть за новоюліанським календарем? Якщо звернутися до історії та «копнути глибше», то виявиться, що такий перехід був не миттєвим та не безболісним для людей. Ми знаємо, що, наприклад, ініційована патріархом Константинопольським Мелетієм IV календарна реформа, була прийнята у 1923-1924 роках лише трьома Помісними Церквами: Еладською, Румунською та Константинопольською. Решта Церковвідмовилися від нового стилю, побоюючись розколів та негативної реакції православного народу. Власне кажучи, нещодавно Польська православна Церква повернулася до старого стилю. Очевидно, тут питання не в самій події Різдва Спасителя, а в певних і чимось зумовлених етапах розвитку церковного життя.
Старий стиль незручний. Чим? Напевно, тим, що такі значущі християнські свята, як Великдень та Різдво у нас не збігаються із західними сповіданнями, через що ми опиняємось не в одній «пісочниці» з усім цивілізованим світом? Мовляв, недобре протиставляти себе усьому світу. А нікого не дивує, що навіть у тих Помісних Церквах, які в різний час перейшли на «новоюліанський календар», Великдень все одно продовжує святкуватись «по старому» відповідно до соборно затвердженої пасхалії? Звичайно, переконливим аргументом для мене був би, наприклад, факт «розквіту» християнства там, де живуть за новим календарем.
Нещодавно мені надіслали коротке відео, де дуже милі люди відпочивають за столиками в теплій ресторанній атмосфері, на тлі офіціантів, що метушаться, і барних стійок. Така собі типова картинка різдвяних канікул та спілкування. І все б нічого, тільки ось стрілчасті склепіння, високі вікна з вітражами та незвичайна архітектура видало у приміщенні, де все це відбувається, старовинний храм, так і є, це церква святого апостола Марка в Лондоні. І зрозуміло, що така повсюдна практика, коли храми перепрофілюються або просто зносяться, у самій Європі, яка сповідує принципи толерантності, доповнюється тим, що держава зазвичай прагне тлумачити свято Різдва не в релігійному контексті. Ось така перспектива мене ну зовсім не надихає.
Між іншим, спочатку протестанти в Європі «з принципу» не приймали григоріанського календаря, саме тому, що він був благословенний Папою Римським. Потім «подорослішали» та «змирилися». Це, очевидно, пропонується і нам.
Але підхід до вирішення питань нашого церковного життя має бути заснований лише на духовних міркуваннях. Так, якщо в тій чи іншій Помісній Церкві колись було прийнято якесь рішення з помилкових мотивів, і поганий приклад виявився заразливим, чи означає це, що ми теж повинні йому наслідувати, аби «крокувати в ногу з часом» і не виділятися? У вирішенні внутрішньоцерковних питань ми не повинні підлаштовуватись під інославне християнство та секулярне суспільство. Для мене важливо, що ті ж Єрусалимська, Грузинська, Польська, Сербська Церкви, свята гора Афон не поспішають святкувати Різдво з «усім» світом.
Звертаю, друзі, вашу увагу, що календарне питання не повинно для нас затуляти саму подію Різдва і розглядатися як суто внутрішнє церковне, а не політичне питання, вирішення якого залежить від того, чи приносить це благо Церкві. Дивно, що багатьох байдужих у релігійному плані людей так сильно хвилює календарне питання, хоча самі вони не ходять до храму на Різдвяну службу ані за новим, ані за старим стилем. Як православні ми маємо сповідувати мирне співіснування з іншими конфесіями, вирішуючи всі проблеми розумно, взаємоприязно спираючись на міжнародні правозахисні документи, що передбачають підтримку самобутності всіх верств суспільства, не допускаючи дискримінації та деструктивного впливу на цей процес «зовнішніх».
❖ Чому Христос народився саме тоді, коли народився? Хіба в наступні дві тисячі років люди стали кращими і менше порушували заповіді?
Важко відповісти, бо це питання з тлумачення Промислу Божого. Частково ми щось можемо відповідати, але треба, по-перше, довіряти Божественному Одкровенню, згідно з яким Закон був «дітоводом до Христа», а по-друге, робити поправку на незбагнення Промислу Божого до кінця, припускаючи, що ми не все в ньому розуміємо. Тому говорити про плани Божі можна, лише ставлячись скептично до себе. А коли домінує впевненість у своєму розумінні Промислу – це має насторожувати.
Згідно з Божественним Одкровенням, так, до того часу, коли Бог втілився, людство дозріло настільки, наскільки це можливо і необхідно. Усі люди ніколи не будуть готові. Але, можливо, йдеться про готовність тієї частини людей, яка стала закваскою для світу, який на той час став «готовим» прийняти цю закваску. Загальне духовне розкладання язичницького світу теж, по-своєму, готувало підґрунтя для прийняття християнства.
❖ Чому для Христа важливо було бути дитиною?
Канонічні Євангелія мало уваги приділяють дитинству Христа, крім одного випадку у 12 років, що відбувся на свято в Єрусалимі, у храмі. Апокрифи, сповненівигаданими історіями про дитинство Спасителя, Церква не прийняла. Церква не приділяє дитинству Боголюдини особливої уваги, тому що Христос був нормальним хлопчиком. Але нам важливо, що Він саме народився і жив як звичайна дитина, Його виховували, Він ріс нормальною людиною. Бог з любові до нас захотів стати людиною, а це було неможливо без зачаття (нехай і безсім’яного), народження та розвитку природним шляхом. А якби Господь з’явився відразу дорослою людиною, то це була б людиноподібна істота, але не людина. Христос перемагає правдою, коли стає одним із нас, що підлягають смерті, і, приймаючи разом із людською природою на Себе гріх світу, як один з нас Він перемагає диявола, бо Він є ще й Богом. Диявол, при Його сходженні в пекло, очікував зустріти людину, але «подавився» Богом. Саме єдність двох природ служить нашому спасінню. Як висловився святий святитель Іоанн Златоуст: «Він народився плоттю, аби ти народився духом». А те, що про дитинство Спасителя майже не говориться, окрім одного епізоду, свідчить про те, що Божому Промислові не було завгодно, щоб божественність Христа якось особливо виявлялася в дитинстві.
❖ Для скептика історія волхвів виглядає як казка, театралізована вистава. Яку роль у порятунку людей вона відіграє, у чому її сенс?
З одного боку, це історичний факт, а з іншого, звісно, символічне дійство. Волхви – представники земної мудрості, яка схиляється перед Христом, не ворогує з Ним. Як і пастухи є символом простеців, і в той же час буквально-історично йдуть поклонитися Боголюдині, яка народилася, так само, як і волхви, які йдуть здалеку, а тому приходять пізніше. У той же час Христа на всіх рівнях відкидає суспільство, яке дбає про свій комфорт. У готелях не знайшлося місця, а дати притулок Святому Сімейству у себе вдома ніхто не захотів. Найбільше, що їм надали – це хлів, що був у печері. Ця історія вказує на те, що ані простота, ані мудрість, ані наївність, ані вченість не є перешкодами для приходу до Христа. І через мудрість, і через простоту Бог закликає людину до себе. Перешкодою на шляху до Христа є егоїзм. Той егоїзм, через який люди не пустили Йосипа з вагітною Марією до себе в будинок – «щоб не було проблем» (а ну як візьме, і ось тут народить?!..). А друга перешкода – теж різновид егоїзму: жадоба влади, така, що задля її утримання людина, уподібнюючись до Ірода, готова вбити Христа і в собі, і в інших людях, витравити Його заповіді з розумів і сердець, підмінити їх, перебрехати, аби тільки не Він панував у нас і серед нас.
❖ Ще одне питання скептика: як можливо, що була побитаІродом така величезна кількість немовлят до двох років: 14 тисяч?
Не знаю. Можливо, що вирізали, не питаючи віку, тож і жертв було так багато. Виконавці могли, у нападі холуйства, перестаратися. Але це все не більше, ніж мої особисті припущення. Я не знаю, звідки взялося це число. Ані в Писанні, ані в Переданні про це не йдеться. Правду кажучи, це мене й не цікавить. Поки не доведено протилежного, нехай фігурує. Така сама ситуація з дарами волхвів, які багато хто вважає підробкою. Я залишаю за дужками питання їхньої автентичності, оскільки не є експертом щодо встановлення справжності реліквій. Якщо виходити із загальноприйнятої презумпції (визнання достовірності, доки не доведено протилежне) святості традиційно шанованих предметів, то «пластинки» і «смола» – це символи не лише божественного і царського служіння Спасителя, не лише Його спокутної смерті, але символи самого того моменту в історії, коли людська мудрість в особі волхвів вклонилася Богонемовляті. Почитаючи дари, які вони Йому принесли, ми долучаємося до їхньої радісної надії, ніби беручи участь у їхньому поклонінні. І найголовніше тут – шанування тих самих дарів. Саме воно долучає. Навіть, якщо самі предмети фальшиві, хоч як це жахливо звучить. Тому що за незнанням шануючи підробку, людина в серці по правді шанує оригінал, підносячи через нього (навіть якщо його вже в природі не існує) шанування Тому, Кому він присвячений.
❖ Що можна подарувати на Різдво скептично налаштованому другу?
По-перше, чого б не подарував, то це ікону Різдва Христового чи іншу святиню, бо не слід провокувати людину на вільне чи мимовільне блюзнірство. До святині слід або торкатися з повною і благоговійною довірою (торкатися в широкому розумінні: хоч поглядом, хоч слухом і т.д.), або ніяк. По-друге, якби подарував, то що-небудь таке, що ненав’язливо пропонує замислитися і придивитися до віри, зацікавитися нею. Тут все дуже індивідуально. А взагалі, «найкращий подарунок – книга».
ХРИСТОС НАРОДИВСЯ!!! СЛАВІМО ЙОГО!!!
З любов’ю до Новонародженого Господа,
смиренний +Боголєп митрополит Олександрійський та Світловодський
місто Олександрія, 2024 рік від Р.Х.
